У Миргороді за собаку вимагали 75 рублів, а за корову 100 л молока
За кілька днів ми відзначатимемо День визволення Миргородщини від німецько-фашистських загарбників. Багатьом сучасникам складно навіть уявити, яким у той час було життя простих людей.
Ольга Дєдкова, кореспондент
Розібратися в цьому мені допомогли документи 1941-1943 р.р., статті та публікації. У ті роки двічі на тиждень виходила газета «Миргородські вісті», де друкувалися матеріалипро владу, новини з фронту, інформація про врожаї, вірші й оповідання.
Почали працювати школи, відкривалися дитячі садочки.У місті було організовано майстерні, куди приймали на навчання хлопців та дівчат віком від 15 до 17 років. Вчили на столярів, плотників, колісників, малярів, каменярів, бондарів .
Великосорочинські місцеві аматористворили капелу бандуристів у кількості 8 осіб. Капела користувалася популярністю серед населення міста і навколишніх сіл.
В часи окупації у Миргороді діяла церква Іоанна Богослова, яку спільними зусиллями відновили місцеві жителі.
Окупаційна влада ввела податки як грошові, так і натуральні. Існував навіть податок на собак. У 1942 році він складав 75 карбованців за півріччя.
Мешканці Миргорода та навколишніх сіл, хто тримав корову, повинні були виконувати натуральний податок. Із однієї корови за 1 квартал треба було здати на молокопереробне підприємство 100 л молока, за 2-ий– 150 літрів.
Але це все скупі звіти і оголошення.
По-справжньому поринути в тогочасне життя нам допоможе ветеран Великої Вітчизняної війни, свідок подій під час німецько-фашистської окупації Вовк Іван Михайлович, з яким мені вдалося поспілкуватися напередодні свята.
Ось що він розповідає: «Я народився у 1926 році в с. Деркачі під Миргородом. Закінчив 7 класів у Миргородській ЗОШ №1, а потім почалася війна. Родина жила в Деркачах, батько працював конюхом у колгоспі «17-річчя жовтня», мати в ланці. У дитинстві я допомагав батькові на роботі, об’їжджував іще молодих коней, яких вирощували для радянської армії.
Журналісти спілкуються із Іваном ВовкомЗа два тижні до приходу німців батька призвали на фронт, а мене назначили зв’язковим на шляху Дубрівський кінзавод – воєнкомат. Моїм завданням було доставляти депеші. 13 вересня я вручив у воєнкоматі останній пакет і повертався додому. Німецькі льотчики ще раніше бомбили залізничний вокзал, а цього вечора я вперше побачив жертв війни: німецька бомба влучила у вантажівку, одного чоловіка було вбито, другого поранено.
14 вересня в неділю німецькі війська бомбили наш хутір, на моєму городі 8 снарядів розірвалося, хата згоріла вщент, нічого не лишилося. Після цього ми з мамою та братом перейшли жити в сарай до дідуся.
В роки окупації працюваву колгоспі: орав, сіяв, возив кіньми та волами зерно. Щомісяця робітникам давали 17 кг суржику (суміш одвійків ячменю, проса, жита, вівса). Усе краще зерно відправляли поставками німцям, а те, що залишалося, змітали і віддавали нам. Ми потім це молотили на жорнах і пекли хліб, іншого виходу не було.
Німці вербували в Німеччину, обіцяли гарні умови праці, заробітну плату. Дехто вірив і їхав . Інших виселяли примусово: хочеш чи не хочеш, а поліція приїжджає, забирає і відправляє до Німеччини. Бувало й таке, що оточать німці з собаками базар у Миргороді, та й позганяють молодь в ешелони. Деякі селяни собі навіть хвороби прищеплювали: коросту або ще щось, щоб довідка була, що хворий. А що ж робить?
Німці встановлювали норму для молока та яєць, яку треба було обов’язково віддати. Живність тримати дозволяли. У нас була й свиня, і корова. Зі свині треба було шкіру здирати і німцям віддавати, смалити забороняли. А м'ясо хочеш продай, хочеш собі залишай. У Миргороді був базар, але я там не був. Боялися люди кудись ходити, та і часу не вистачало, бо і на роботі працювати треба, і вдома, тому що як городу свого не маєш – загинеш. А якщо на роботу не вийдеш, то буде покарання –в Німеччину на примусові роботи.
Адміністрація в селі була цивільна, староста місцевий. У великих селах були німецькі пости, а в нашому ні. Добре пам’ятаю той день, коли відступали німці. Було це 18 вересня 1943 року.А через тиждень 17-річним юнаком мене призвали на фронт… ».
Ось таким нелегким було життя людей під час німецько-фвшистської окупації.
Я щиро вітаю всіх ветеранів з цим чудовим святом – днем визволення Миргородщини від німецько-фашистських загарбників. Бажаю їм міцного здоров’я, щастя та мирного неба над головою. Низький вам уклін, любі наші ветерани!
Коментарi