Повернутися до звичайного режиму

У Миргороді за собаку вимагали 75 рублів, а за корову 100 л молока

За кілька днів ми відзначатимемо День визволення Миргородщини від німецько-фашистських загарбників. Багатьом сучасникам складно навіть уявити, яким у той час було життя простих людей.

/Files/images/Дєдкова.jpgОльга Дєдкова, кореспондент

Розібратися в цьому мені допомогли документи 1941-1943 р.р., статті та публікації. У ті роки двічі на тиждень виходила газета «Миргородські вісті», де друкувалися матеріали про владу, новини з фронту, інформація про врожаї, вірші й оповідання.
Почали працювати школи, відкривалися дитячі садочки. У місті було організовано майстерні, куди приймали на навчання хлопців та дівчат віком від 15 до 17 років. Вчили на столярів, плотників, колісників, малярів, каменярів, бондарів .
Великосорочинські місцеві аматори створили капелу бандуристів у кількості 8 осіб. Капела користувалася популярністю серед населення міста і навколишніх сіл.
В часи окупації у Миргороді діяла церква Іоанна Богослова, яку спільними зусиллями відновили місцеві жителі.
Окупаційна влада ввела податки як грошові, так і натуральні. Існував навіть податок на собак. У 1942 році він складав 75 карбованців за півріччя.
Мешканці Миргорода та навколишніх сіл, хто тримав корову, повинні були виконувати натуральний податок. Із однієї корови за 1 квартал треба було здати на молокопереробне підприємство 100 л молока, за 2-ий– 150 літрів.
Але це все скупі звіти і оголошення.
По-справжньому поринути в тогочасне життя нам допоможе ветеран Великої Вітчизняної війни, свідок подій під час німецько-фашистської окупації Вовк Іван Михайлович, з яким мені вдалося поспілкуватися напередодні свята.
Ось що він розповідає: «Я народився у 1926 році в с. Деркачі під Миргородом. Закінчив 7 класів у Миргородській ЗОШ №1, а потім почалася війна. Родина жила в Деркачах, батько працював конюхом у колгоспі «17-річчя жовтня», мати в ланці. У дитинстві я допомагав батькові на роботі, об’їжджував іще молодих коней, яких вирощували для радянської армії.
/Files/images/Ветеран оригінал.jpgЖурналісти спілкуються із Іваном ВовкомЗа два тижні до приходу німців батька призвали на фронт, а мене назначили зв’язковим на шляху Дубрівський кінзавод – воєнкомат. Моїм завданням було доставляти депеші. 13 вересня я вручив у воєнкоматі останній пакет і повертався додому. Німецькі льотчики ще раніше бомбили залізничний вокзал, а цього вечора я вперше побачив жертв війни: німецька бомба влучила у вантажівку, одного чоловіка було вбито, другого поранено.
14 вересня в неділю німецькі війська бомбили наш хутір, на моєму городі 8 снарядів розірвалося, хата згоріла вщент, нічого не лишилося. Після цього ми з мамою та братом перейшли жити в сарай до дідуся.
В роки окупації працював у колгоспі: орав, сіяв, возив кіньми та волами зерно. Щомісяця робітникам давали 17 кг суржику (суміш одвійків ячменю, проса, жита, вівса). Усе краще зерно відправляли поставками німцям, а те, що залишалося, змітали і віддавали нам. Ми потім це молотили на жорнах і пекли хліб, іншого виходу не було.
Німці вербували в Німеччину, обіцяли гарні умови праці, заробітну плату. Дехто вірив і їхав . Інших виселяли примусово: хочеш чи не хочеш, а поліція приїжджає, забирає і відправляє до Німеччини. Бувало й таке, що оточать німці з собаками базар у Миргороді, та й позганяють молодь в ешелони. Деякі селяни собі навіть хвороби прищеплювали: коросту або ще щось, щоб довідка була, що хворий. А що ж робить?
Німці встановлювали норму для молока та яєць, яку треба було обов’язково віддати. Живність тримати дозволяли. У нас була й свиня, і корова. Зі свині треба було шкіру здирати і німцям віддавати, смалити забороняли. А м'ясо хочеш продай, хочеш собі залишай. У Миргороді був базар, але я там не був. Боялися люди кудись ходити, та і часу не вистачало, бо і на роботі працювати треба, і вдома, тому що як городу свого не маєш – загинеш. А якщо на роботу не вийдеш, то буде покарання –в Німеччину на примусові роботи.
Адміністрація в селі була цивільна, староста місцевий. У великих селах були німецькі пости, а в нашому ні. Добре пам’ятаю той день, коли відступали німці. Було це 18 вересня 1943 року. А через тиждень 17-річним юнаком мене призвали на фронт… ».
Ось таким нелегким було життя людей під час німецько-фвшистської окупації.

Я щиро вітаю всіх ветеранів з цим чудовим святом – днем визволення Миргородщини від німецько-фашистських загарбників. Бажаю їм міцного здоров’я, щастя та мирного неба над головою. Низький вам уклін, любі наші ветерани!







Кiлькiсть переглядiв: 219

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.