Наші люди надто ліниві, щоб іти воювати через мовне питання

Ще пів року тому ми не могли навіть і уявити чим жорстоке протистояння України і Росії закінчиться. Тисячі смертей та поранень, тисячі безпритульних та переселенців, тисячі людей які не хотіли цієї війни. Всі українці пережили і переживають дуже складні часи, але віра та незламність духу допомагають нам далі боротися та відновлювати незалежність України. Сьогодні ми розповімо про 17-річну дівчину. Звати її Ксенія . Вимушена переселенка. Навчається у 11 класі гімназії імені Тараса Шевченка.Вона у суботу в центрі міста роздавала власноруч зроблені Валентини. Зробила їх більше 200 штук.

Розповідає, у Миргород приїхала 4 місяці тому із Амросіївки на Донеччині.

Живе без батьків. Її на квартиру взяла місцева мешканка. Мати за професією лікар. У Миргороді роботи не знайшла. Працює у Боярці під Києвом.

–Про що Валентинки та чому виникла така ідея ?– перепитує.

– Десь слова про кохання, десь про війну, десь заклик кохати тих, хто поруч, цінувати те, що маємо. КОХАТИ! Бо кохання подолає Війну. Не ненавистю ми здолаємо, а саме коханням, жагою до життя. Це слова, які хотіла б сказати людям, але котрі вони не схотіли б слухати. НЕ /Files/images/Вікторія Гичкаленко.jpg ПОЧУЛИ б, скажи я їм це так. Стою вже годину. І дехто дивувався, що це справді не «акція», що це від душі і безкоштовно.

Ми так не звикли, що хтось може робити щось для нас просто так. Витрачати свій час та сили - лише для того, щоб дати людям нагоду посміхнутися, здивуватися, відчути щось, хоча б на мить. Відчути себе ЖИВИМИ! Хотілося дати їм зрозуміти, що кохати можна не лише дівчину чи хлопця, що це не лише зустрічатися, одружуватися, що кохання - це ширше. Кохання, це коли ти даруєш іншим, але не щоб отримати щось навзаєм, а тому, що це дарує тобі насолоду. Робить тебе щасливим. Я знаю, можливо це дитинно. Але , попри все, я отримаю від цього задоволення.

–Ксеня, як для мешканки Донбасу ти дуже гарно володієш рідним словом. Звідки це?

– І сама точно не знаю... Читала твори українською, Шевченка, Франка. Останнім часом стала цікавитися Ліною Костенко. Її перші твори мені дуже близькі, вона теж свої молоді роки провела в окопах, а це майже те саме, що і ми. Війна не змінюється, змінюється зброя, а люди ті самі - і почуття у них однакові.А школа наша, як би то сказати, «напів» україномовна. Були російські класи (більшість), але були й українські.

Я була в україномовному класі, хоча звичайно спілкувалися ми російською, уроки вивчали по українських підручниках, контрольні також писали цією мовою, і перед нами ніколи не поставало питання, що російську мову, на якій ми звикли спілкуватися вдома, притискають.

Якщо дитині було важко висловитись на українській, вчителя допомагали або дозволяли висловитись на російській. Якщо чесно, то більшість наших вчителів теж російськомовні, і їм деколи важко було висловлюватись виключно українською, але ми їх розуміли, предмети викладалися українською або російською, і ніяких мовних проблем ніколи не виникало, доки нам їх не нав'язали.Примусовою мова ніколи не була, і всі протести, пов'язанні з цим, створенні штучно.

Наші люди надто ліниві (слід визнати, це так) аби йти на погром лише через мовне питання. Коли вже стала «нова влада», то вчителі нас питали, якою нам мовою тепер викладати. І одна дівчинка, моя подруга, сказала, що українською мовою простіше, бо ми звикли, вона нам подобається більше. Хоча батьки її налаштовані на ту «хвилю», що охопила місто. Мене дивують батьки, які не замислюються над майбутнім своїх дітей, ті, які уперто продовжують нічого не робити, сподіваючись на липові «атестати» та обіцянки.

Наша влада хоча б на конституційній основі бреше, а та - навіть цього не має.

Ми все кажемо, що наша офіційна влада нас обіцянками годує, а що казати про владу надуману? Вигадану? Тож там казати можна що завгодно, і ніхто не вимагатиме відповідальності за ті слова. Ніхто з моїх знайомих до цього референдуму ( маю на увазі до серпня-жовтня, коли ці «референдумці» прийшли до нашого міста) не виступав проти української мови, навіть ті, хто зараз підтримує їх.

Два роки тому у Львів поїхали. Це було щастя! І знаєте, нам заздрили ті, кому поїхати не вдалось. Це були найкраще Різдво для всіх. Хіба ми знали тоді, що пройде декілька років, і цих ввічливих, гостинних людей нас будуть змушувати називати «бандерами»?

А Ви знаєте, я пишалась би, якби у місті мене так називали. Це зовсім не те, що неіснуючий «малоросс» – жах, а не слово! Як можна себе так пригнічувати? Ніколи за весь час я не зустріла там людей відверто налаштованих проти України. Ці люди звинувачують владу, але не Україну, не українців, а ця країна багатьом так само важлива, навіть більше, ніж колись. Просто вони зневірились, люди відчувають, що Україна їх начебто покинула...

Вони їй наче не потрібні. Як обуза якась, яку ладні вже віддати, але якою ціною? Ціною життів! Життів тих, хто щиро вірить, що він ще має право, .ще має силу, надію повернути свою землю. А право ми таки маємо, а от все інше.., то від лукавого. Ще в травні на усний іспит з фізики сорочку одягла "Солоденька зі Львова", що там придбала. І розмовляла українською. Це все випадково було, ніякої акції або протесту, просто вдягла, бо спекотно було, просто розмовляла, бо подобається. І ніхто нічого не сказав, посміхалися лише. Не зухвало! Їм було приємно, у нашому класі завжди пишалися, якщо хтось міг детально висловити свої думки українською мовою.

- Від Ксені ми всі, і наші вчителі балдіють. Вона настільки наївно-щира, настільки безпосередня, а ще такий філософський склад розуму має, що у мене в голові це не вкладається. Може це у неї через війну все, - розповідає однокласниця Анастасія Попова. Дівчину ми зустріли у місті.

–Що таке сенс життя для 17-річної дівчини, котра приїхала із зони, де ведуться бойові дії?

–Це було 15 червня. У місто прилетіли «Гради». Я бачила як дім поряд склався ніби картковий будиночок. Бачила кров .

Я спостерігала за людьми (люблю цю справу), коли щось не стосується їх (я маю на увазі смерть, нещастя), вони не звертають на це увагу, і можливо, це правильно, потрібно продовжувати жити! Але ми сиділи тоді там, влітку у нашому будинку, а нам нами проносилась смерть, ми чули її, відчували, і у той самий час на телебаченні показували якусь розважальну програму. Я думала, наскільки люди байдужі до чужого горя, якщо це не стосується їх. І хіба ми жили до цього моменту? Хіба розуміли, чого варті? Зараз відбулося переосмислення цінностей.

Пояснює, життя починається тоді, коли людина виходить із зони власного комфорту. Багато хто хоче, щоб все закінчилося. А яким чином– вже не важливо - головне, щоб це більше не стосувалося нас, і тоді можна буде продовжити власне життя як колись, до «цього» Але так уже не буде. І багато хто навіть із політиків цього не розуміють.

Дівчина бачила багато смертей.

2 місяці, це був липень та серпень я працювала у лікарні. Працювала, бо досить багато людей виїхало і хотілося якось допомогти. Перший місяць мені там ще платили якісь копійки, але наступного місяця вже не платили. І ви знаєте, що дивувало? Привозили поранених. І були там хлопці з Волині, з Дніпропетровська. Вони скільки всього пережили ,порівняно з тим, що ми бачили. І не дивлячись на це посміхалися і намагалися якось надію вселити в твою душу. Все говорили: « Ви бачите, які ми захисники, то з нами ви не повинні нічого боятися!» Деякі люди питали чи їм страшно ,чи вони бояться смерті. Звичайно вони боялися, але вони ніколи в цьому не признавалися.

Та ми бачили одну тенденцію. Це нас просто шокувало. Не знаю чи варто про це казати, але якщо питаєте, то скажу. Хлопців завозили з вечора на якесь певне місце. І по тому місцю потім стріляли. Коли бійці звідти відходили, то все затихало. І це повторювалось раз у раз. Це дуже дивно для нас було і не зрозуміло. Адже таку стратегію зрозуміти важко.

І ще одне. Я рідним не казала, тому що вважала – це небезпечно . У нас за тиждень рахували лише декілька померлих , я маю на увазі людей військових. А ми бачили скільки трупів було насправді. Вони просто в мішках не поміщались. Думаю, їх не враховували , а списували як дезертирів, щоб просто пільги не виплачувати.

–Як до тебе відносяться місцеві мешканці?

– У Амвросіївні я провчилася 2 тижні. Нам вчителі сказали, що те що ви вчитеся, насправді немає ніякого сенсу. Атестата ви не отримаєте . Там дають начебто якісь ДНР-ські атестати ,але вони не можуть нічого забезпечити .
У Миргород поїхала у жовтні. Це місто для нас зовсім незнайоме. Просто вибрали по назві. Коли ми сюди приїхали, я трішки боялася почути, що ми сепаратисти. Але все виявилося іншим.

Пам’ятаю той момент, коли зовсім незнайомі жінки до мене підійшли і питали чи потрібна якась допомога. Якісь люди принесли дуже смачну печену курку. Коли я перший раз прийшла у школу , то всі огорнули мене з різних боків і почали розпитувати. І це були щирі наміри, Я зрозуміла, що ми справді вибрали саме те місто , яке потрібне.

Пояснює, вже трохи адаптувалася до життя без пострілів. Хоч ще кілька місяців тому сенс життя вимірювався звуком розриву снаряда. Іноді хотілося просто вийти із хати й сказати: добийте мене вже будь ласка, я вже не можу цього терпіти. А потім з’являлася думка: ми родина, у нас є дім, у нас є що їсти. І цього було більш ніж достатньо для щастя.

Кiлькiсть переглядiв: 264

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.