РЕПОРТЕР

Миргородський притулок-табір смерті

Про голодомор 1932-1933 років в Україні видано понад 10 тисяч наукових розвідок. Але осягнути трагізм тих років ми не можемо навіть сьогодні.

Мало хто знає, що на Полтавщині у курортному Миргороді є унікальний «Музей трагедії голодомору 1932–1933 років на Миргородщині».

Його унікальність в тому, що знаходиться в приміщенні, котре у ті далекі роки стало місцем масової загибелі дітей.

Цей будинок став місцем життя та смерті для сотень діток як Миргородщини, так і сусідніх районів під час штучно організованого голодомору.

А почалася його історія у 1930 році, коли в ньому відкрили притулок для дітей-сиріт (безпризорників).

Також читайте: "Шукаючи Європу , знайшли Україну"

Та , за свідченням очевидців, вже у жовтні 1932 року із сіл району почали звозити осиротілих дітей, батьків яких за непокору при хлібоздачі забрав так званий «чорний ворон», а матері пішли заробляти кусок хліба для своїх дітей і пропали без вісти.

Миргородська рада своєю постановою вирішила узаконити притулок для голодуючих дітей Миргородського району. Тож будинок і подвір'я обнесли колючим дротом, щоб ніхто із сторонніх не проник на його територію.

Спочатку діти спали на металевих ліжечках. Коли мешканців притулку стало більше, то виготовили для них тапчани. Але через кілька місяців і ліжка і тапчани винесли із кімнат будинку. Завезли солому і діти вже спали покотом прямо на підлозі. І хоч кімнати опалювала груба, але у морозні холодні ночі діти сильно мерзли. Тож спали, притулившись одне до одного. Найгірше було тим, хто лежав скраю. Та найбільше маленьким бранцям цього притулку дошкуляв голод.

Діти мерли масово, то ж багато хто з них прямо на території притулку і був похований.

Так як трупи дітей не встигали вивозити на місцеві цвинтарі, а погреби, криниця, сарай, вигрібна яма ними були завалені повністю, то під весну 1933 року мертвих дітей почали штабелювати прямо на березі річки Хорол.

Весною 1933 року, коли вже добре пригріло сонце і трупи почали розкладатися, то за кілька ночей співробітники НКВС трупи із сараю та з берега річки прибрали. Порохові погреби, криницю, вигрібну яму обвалили і засипали землею.

Співробітниками НКВС майже всі документи по притулку були знищені. Вдалося встановити лише 243 особи діток від трьох до 17 років, котрі померли у цьому притулку-таборі.

У 1933 році італійський консул в Україні Серджіо Граденіго писав, що політика уряду СРСР «має на меті за кілька місяців ліквідувати українську проблему, пожертвувавши десятьма чи п’ятнадцятьма мільйонами душ. І ця цифра не повинна здаватися перебільшеною…Теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже й не буде української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії».

Щоб рухатися в майбутнє– не можна забувати минулого. Не можна забувати тих, хто помер, марячи навіть не про хліб, а бодай про шматок коржа, зліпленого із висівок, тертої соломи, бур’яну, полови та тирси.

ДЕТАЛЬНІШЕ ПРО ЦЕЙ ПРИТУЛОК У ДОКУМЕНТАЛЬНОМУ ФІЛЬМ «Миргородський притулок-табір смерті»

Миргородський притулок -табір смерті